Сценарій «Живий Шевченко»

Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

1. Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока ,і тиха могила

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили.

2. Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні,

А навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні.

3. На могилу приносять розкішні вінки

З пишних квітів садів України

Кароокі дівчата, стрункі юнаки,-

І всміхаються гори й долини.

4.І щасливий Дніпро зустрічає дідів,

І жінок –Батьківщини окрсасу,

І гримить «Заповіту» безсмертного спів

На високій могилі Тараса.

(Продовження пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

Виходять дівчата з квітами в руках).

1. У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

      Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

2. Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина,

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину.

І вийшов до неї

З зеленого гаю

Козак молоденький;

3. Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

4. А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла... І я...

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала.

Мене ти всюди доглядала.

5. Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

6.І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: — Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Пісня

(Виходять хлопці, у руках «Кобзарі»).

1. «І мертвим,і живим…землякам моїм..»

      Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

2. «Сон»

У всякого своя доля 
І свій шлях широкий: 
Той мурує, той руйнує, 
Той неситим оком 
За край світа зазирає,— 
Чи нема країни, 
Щоб загарбать і з собою 
Взять у домовину. 

     3. «Єретик»

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди; нагрілися

Й полягали спати,

І забули сірий попіл

По вітру розвіять.

Полилися ріки крові,

Пожар загасили.

4. «Стоїть в селі Суботові»

 Так сміються ж з України 
Стороннії люди! 
Не смійтеся, чужі люде! 
Церков-домовина 
Розвалиться... і з-під неї 
Встане Україна . 
І розвіє тьму неволі, 
Світ правди засвітить, 
І помоляться на волі 
Невольничі діти!..

      5. «Холодний Яр»

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом /357/

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

6. «Псалми Давидові»

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі Господньому

Серце його й воля

Навчається, і стане він,

Як на добрім полі

Над водою посажене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє,

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає,

Як той попіл над землею

Вітер розмахає.

І не встануть з праведними

Злії з домовини,

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

7. Голос Нігояна

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

  Пісня

Ведучий.   Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Поси́жу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!.

(Інсценізація .Степан Васильченко «У бур’янах».

Сім’я сидить за столом, заходить сусід)

Сусід. Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

Катря. Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся.

Мама. Зранку як пішло, то оце й досі немає: бігали і до ставка, і до греблі,  всі бур’яни обшукали-як упав у воду.

Батько. Догляділи

Нічого, знайдеться, може, заснув десь у бур’яні.  Проспиться -прийде.

Сусід. Мама. Ну де б їй дітись, вражій дитині, вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

(Скрип возу)

Сусід. Чумаки приїхали!

Катря. А ось і наш волоцюга.

-Де це ти був?

-Де тебе носило і досі?

-Де ти волочився?

Батько. Де ж ти був оце-питаю? Чому не кажеш?

Тарас. Був у полі і заблудив.

-Бачили таке?

-Хто ж тебе привів додому?

Тарас. Чумаки!

Всі. Хто?

Тарас. Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш? Мандруєш? А я кажу-в Керелівку! А вони кажуть: «Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, каже, з нами, ми довеземо». Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти…»

-Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

Мама. І як воно згадало, що з Керелівки?

Сусід. Я ж казав, що знайдеться.-Такий лобатий не пропаде.

Батько. Ну почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти.

Мама. Ну чого ж тебе понесло в поле? Чого?... Як мотає! Наче три дні не їв.

Тарас. Ходив я туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова у хлів.

-Ой Тарасе, що з тебе буде?

Сусід. Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде.

Батько. Що вийде? Розбіяка великий вийде-ось що! Ото чули про Кармелюка,а це другий буде такий.

Катря. Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?

Мама. Світ не родив такого волоцюги!-Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба-і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, та де там: випорсне з рук, та на сонце, як линок у воду.

Сусід. Дякую за вечерю.

Мама. Нам також пора відпочивати.

( Інсценізація пісні «Садок вишневий коло хати»).

      Ведуча.

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному,

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

(Інсценізація гуморесок Бориса Олійника)

                                                           «  Зустріч з паном»

Йде якось Тарас Москвою

Погожої днини

Встрічає на вулиці

Пана з України

Мав Тарас його уникнуть,-

Стрілися одначе.

А, здоров - панок до нього,-

Як живеш, земляче?

                                                    А Тарас йому говорить

(Вже й очима стрілись):

Отож мені жива риба

З яблуками й снилась!

-                  А хіба що?- пан питає

Земляка – поета.

-                  Та нічого, але в мене

Є така прикмета:

Коли в сні вночі побачу

Окуня чи щуку,

То вже стріну неодмінно

Вдень якусь тварюку.

«Як Тарас із паном поквитався»

До столу, де сидів Тарас

Підсів у ресторані

Панок. Бере вина, ковбас.

Тарас – пивця й тарані…

За словом слово,як завжди.

Поснідали тим часом.

І ось панок після їди

Прощається з Тарасом.

Та-що таке?- замість руки

Мізинець простягає.

Тарас задумався таки -

В чім річ, не відгадає:

« Чи в пана пальці ті брудні,

Замащені у смалець?»

Та й каже:Чом це ви мені

Один даєте палець?

- Чом? Рівним – я всі п’ять даю,

Всіх важу як на шальці:

Що нижче рангом – подаю

Чотири, три й два пальці

 А вже останньому всьому

Чиновному я люду

Даю лише по одному, -

Приховувать не буду.

-Я не чиновний чоловік –

Сказав Тарас гарячий –

Оскільки я простий мужик,-

 Ось вам півпальця здачі.

Пісня

    Ведуча.

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

(Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало»)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Пісня

Ведуча.

Ми заспівали, розійшлись

Без сльоз і без розмови.

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те... Та де? Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут, і певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

(Інсценізація балади «Тополя»)

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...

Якби знала, що покине —

Було б не любила;

Якби знала, що загине —

Було б не пустила;

Якби знала — не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі /114/

З милим під вербою.

Якби знала!..

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою,

Не співає — сиротою

Білим світом нудить:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди,

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;

Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

«Іди, доню, — каже мати, —

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

«Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала —

Дивилася чорнобрива,

Сохла і мовчала,

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити,

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити?..

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько,

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив-здоров, чи він любить?

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько, голубонько!

Скажи, бо [ти] знаєш...

Мене мати хоче дати

За старого заміж.

«Добре, доню! Спочинь трошки.

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —

Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася:

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню!

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала».

     «Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сього зілля —

Все лихо загоїть.

Вип’єш — біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде —

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий — серед степу

Тупне кінь ногою, —

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде...

А за третій, моя доню!

Не питай, що буде...

Та ще, чуєш, не хрестися —

Бо все піде в воду...

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:

«Спасибі, бабусю!»

Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..

«Ні! Вже не вернуся!»

Пішла… Вмилась, напилася,

Мов не своя стала,

Вдруге, втретє ,та,мов сонна,

В степу заспівала.

І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,

Серед степу пала,

Пала, стала, заплакала

І... і заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю —

Рости, рости, тополенько!

Все вгору та вгору,

Рости гнучка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці — моя доля,

По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

Співає, гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю. /118/

Скажи йому, моє серце!

Що сміються люди,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде!

Сама хоче мене мати

В землю заховати...

А хто ж її головоньку

Буде доглядати?

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя!.. Доле моя!..

Боже милий, Боже!..

Подивися, тополенько!

Як нема — заплачеш,

До схід сонця, ранісінько,

Щоб ніхто не бачив...

Рости ж, серце-тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю».

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля дива наробило-

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока-

До самоі\ї хмари.

     По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Пісня

Ведуча.

Наїхали старости

Й молодик за ними:

Вони собі пішли в хату

З батьком розмовляти;

А я в його, молодого,

В того чорнобривця,

Беру коня, та й нічого —

Веду до криниці.

— Чи ти ж, коню, будеш пити

З нашої криниці?

Чи буде та чорнобривка

Сей рік молодиця?

(Інсценізація поеми «Наймичка»)

 Ведучий. І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Трохим.— А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?

Настя. — Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра сього?..

Трохим. — Стривай лишень!

Чи чуєш? Щось плаче

За ворітьми, мов дитина!

Побіжім лиш... Бачиш —

Я вгадував, що щось буде! —

Ведучий. І разом схопились,

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Трохим.— А що. Насте?

Я й казав... От бачиш!

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач, яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище... —

Ведучий. Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

Ведучий. Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили,

І Марком назвали.

Росте Марко; старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Ведучий. Минає рік. Росте Марко —

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

Трохим.— А що ж, возьмім, Насте!

Настя.— Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина.

Хоч воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись.

Трохим.— Та воно-то треба,

Бо я й свою вже часточку

Прожив, слава богу, —

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?

Ганна. — А що дасте.

Трохим.— Е, ні!

Треба, дочко, лічить плату,

 а поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

Отоді й за плату.

Чи так, дочко?

Ганна. — Добре, дядьку.

Настя.— Просимо ж у хату. —

Ведуча. Поєднались. Молодиця

Рада та весела;

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села!

І у хаті, і на дворі,

І коло скотини —

Увечері, і вдосвіта;

Ведучий. Не зна Марко. Як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться, —

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише —

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко. Росте собі,

Росте, виростає.

Ведучий. Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло.

І в хутір лихо завернуло,

І сльоз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве, ледве одволали

Трохима діда.

Ведучий. Уже Марко чумакує

І восени не почує

Ні під хатою, ні в хаті, —

Кого-небудь треба сватать!

Трохим.— Кого ж би тут? —

Попрошу поради

У наймички.

Ганна. — Треба Марка

Самого спитати.

Трохим.— Добре, дочко, спитаємо

Та й будемо сватать. —

Ведучий. Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко.

Сват. Вернулися

Люди з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали.

Трохим.— Спасибі вам! —

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя…

 Де ж наймичка?

Ведучий. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

Ганна.— Ні, Марку! Ніяко

Мені матір'ю сидіти:

То багаті люди,

А я наймичка... Ще й з тебе

Сміятися будуть. —

Нехай бог вам помагає!

Піду помолюся.

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь..

Ведучий. — Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... Заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля,

Музикам  робота —

І підковам.

Ведучий. Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря провожала,

Вернулася, Катерина Наймичку зустріла

За ворітьми,ввела в хату,

Напувала,годувала

Про Київ питала

Так, як матір.

Ганна. А я ледве додибала до вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати.

Ведуча. Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й малосвятіє служили, —

Ні, не помагало!

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тимчасом сичі вночі

Недобре віщують —

На коморі. Болящая

Щодень, що година

Ледве чути питається:

Ганна.— Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала.

  Ведучий. Іде Марко з чумаками;

Ідучи співає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

"А батькові шитий пояс

Шовку червоного.

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться богу...

Ганна.— Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов.

Біжи швидше,

Швидше веди в хату!..

Катерина. Слава тобі, Христе боже!

Насилу діждала-

Марко.— А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже.

Чи не вмерла?

Катерина. — Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько; вона тебе,

Марку, дожидає. —

Ведучий. Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

Ганна.— Слава... слава богу.

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати. —

— Прости мене. Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати. —

Ведучий. Та й замовкла... Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала.

Пісня

Ведуча.

Ми заспівали, розійшлись

Без сльоз і без розмови.

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те... Та де? Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут, і певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

Пісня

(Інсценізація поеми «Гайдамаки»)

1. Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну, —

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

2."Чого, батьки, сумуєте?"

"Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна..."

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали.

3.Вибачайте, люде добрі:

Може, не до ладу,

Та прокляте лихо-злидні

Кому не завадить?

Може, ще раз зустрінемось,

Поки шкандибаю

За Яремою по світу,

А може... й не знаю.

Лихо, люде, всюди лихо,

Нігде пригорнуться:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться, —

Гнуться мовчки, усміхаться,

Щоб люде не знали,

Що на серці заховано,

Щоб не привітали.

4. Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

5. Молились,

Молились щиро козаки,

Як діти, щиро; не журились,

Гадали теє... а зробилось —

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть...

А диякон:

"Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятили".

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: "Освятили!"

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні

6. Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

7. Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти, —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і надворі,

І весело в хаті!

"Уб'єм брата! спалим хату!" —

Сказали, і сталось-

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли;

Замучені руки

Розв'язались — і кров за кров,

І муки за муки!

8. Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм —

Так було і в Трої.

Так і буде.

9. Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий,

Що письменні люде

Тії речі прочитають.

Вибачай, дідусю, —

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

10. Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває-

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Січ розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

"Поховали дітей наших

І нас розривають".

13. Шануйтеся,вражі ляхи,

Скажені собаки;

Йде Залізняк Чорним шляхом,

За ним гайдамаки.

Пісня

Фотоальбом свята